Однією мрією меньше

Останні років 10 була в мене мрія ідіота - стрибнути з парашутом. Не скажу що основна мрія, але гріла моє серце думка про вільний політ, екстрім, от колись, як буде час, гроші, діти підростуть і т.д. Чоловік в цьому не підтримував категорично, ну він в принципі не схильний до авантюр.
Ну от, а сьогодні смикнуло мене полазити в альпін-парку - така собі лазанка  між деревами на висоті 6-7 або 10-12 метрів над землею. Це ще добре, що не розігналась лізити на рівні 10 метрів. Мені вистачило вилізти на платформу на висоті 6 метрів, щоб зрозуміти, що стрибок з парашутом це не мєчта, а дурня і не варто було за це з чоловіком сваритись.  Я рєзко захотіла на землю. Хлопчина-організатор нагадав, що гроші вони не повертають, три рази ха-ха, та я готова була ще стільки ж заплатити, тільки б не лізти далі.Але чоловік вирішив мене добити - "ага, а ти з парашутом хотіла стрибати, а я казав...." Коротше я зробила перший крок над прірвою, тоді другий..., ну і все виявилось не так аж страшно, хоча дійсно важко. Від напруження ще трохи трусяться руки і болять ноги, мрія тихо сконала і не пікнула, бо з літака мене хіба тільки зв"язаною викинуть, просто так я з нього не стрибну навіть з супер-надійним парашутом. Не скажу що жалкую, але єдині позитивний емоції  - це перемога над страхом, ну і відчуття землі під ногами в кінці.